Релігійна знання

Однією з древніх форм знання, генетично повязаної з міфології, є ється релігійне знання.

Релігійна знання обумовлено безпосередньо емоційної формою ставлення людей до пануючим над ними земних сил (природних і соціальних). Для нього характерне поєднання емоційного ставлення до світу з вірою в надприродне.Особливості релігійного знання визначаються тим, що воно грунтується на релігійній вірі, яка припускає не докази, а одкровення, авторитет догматів і традицій.

Це знання носить догматичний характер. Джерело релігійного пізнання - одкровення як спосіб збагнення світу. Л. Андрєєв у «Розе світу» пише, що людина тільки ретранслятор того, що говорить людині вищий розум.

Релігійні уявлення містять у собі певні знань про дійсність, хоча нерідко і перекручено. Досить мудрою і глибокою скарбницею релігійних та інших знань, накопичених людьми століттями і тисячоліттями, є, наприклад, Біблія і Коран. Однак релігія (як і міфологія) не відтворює знання в систематичній і, тим більше, теоретичної формі. Вона ніколи не виконувала і не виконує функції виробництва обєктивного знання, що носить загальний, цілісна, самоценностний та доказовий характер.

Релігійне мистецтво - це ціннісно-Світоглядні орієн знання, знання не тільки про сущому, ної про належне.

Прагнення слідувати високим зразком (Бог) в релігії сприяє формуванню високих загальнолюдських цінностей. Світоглядні питання - про походження світу, людини, соціального устрою, таємниці народження і життя - вирішуються в релігії з позицій залежності людей від вищих сил, їх визначальну роль у всесвіті і життя людей.

Посилення ролі релігії в сучасному суспільстві активізувало увагу дослідників до питання про співвідношення віри і знання, науки і релігії.

Проблема взаємин знання й віри має давню історію. Вона активно обговорювалася в середньовічної схоластичної філософії. Так, уже Квінт Тер-тулліан відкрито виступав проти розуму, проголошуючи парадоксальний тезу: «Вірую, бо абсурдно». Августин Блаженний стверджував, що завдання богословя - пізнати у світлі розуму те, що вже прийнято вірою. Анселм Кентерберійський замінив вислів Тертуліана своєю компромісною формулою: «Вірю й розумію». Фома Аквінський говорив про гармонію між вірою і знанням при пріоритеті віри. Ф. Бекон висунувши гасло «Знання - сила», вказував, що істину треба шукати в даних досвіду й спостережень, а не в сутінках схоластики й у цитатах зі священних книг. Вже на початку XX в. Католицька церква висувала положення про те, що віра не повинна бути сліпим рухом душі і що не може бути ніякої дійсної розбіжності віри й розуму, тому що всі знання відбулися від Бога.Наприклад, папа Пій XII неодноразово виступав із заявами про те, що «церква - друг науки», відзначаючи, однак, що церкві доводиться втручатися в науку, щоб застерегти її від помилок проти віри.Представники сучасної філософії релігії прагнуть дати філософський аналіз релігійних вірувань, обгрунтувати їх епістемологічних статус, визначити умови їх раціональності та істинності, сенс експлікувати релігійної мови, охарактеризувати природу і функції релігійного (особливо містичного) досвіду, встановити можливі «моделі віри» і т. д.

Французький учений, філософ і теолог XX ст. Тейяр де Шарден намагався створити «наукову феноменологію», яка синтезувала б дані науки та релігійного досвіду для розкриття змісту еволюції Всесвіту, що призвела до появи людини. Цей процес підпорядкований, за Тейяр, своєму регулятору і своєї кінцевої мети - «точки Омега», втіленням якої є Христос. Ідею єднання науки і релігії він вважав панацеєю від всіх лих сучасного людства. Найважливіша умова реалізації цієї ідеї - технічний прогрес і розвиток економіки. Але вирішальну роль, на думку Тейяра, повинен зіграти духовний фактор - ясна й свідома віра в найвищу цінність еволюції.

Оригінальні ідеї про співвідношення знання (істини) і віри висловлював відомий вчений і філософ XX ст. Б. Рассел. Він розумів віру як сукупність повязаних між собою станів організму, повністю або частково мають відношення до чогось зовнішнього. Серед різних видів віри Рассел виділяв спогад, очікування, віру нерефлекторную і що випливає із свідомого висновку та ін Істина ж таки є властивість віри і, як похідне властивість пропозицій, що виражають віру. Будь-яка віра, на думку Рассела, «має образотворчу природу», поєднану з почуттям схвалення або осуду. У разі схвалення вона «істинна», якщо є факт, що має із зображенням, у яке вірять, таку ж подібність, яку має прототип з образом. У разі несхвалення вона «щира», якщо такого немає факту. Віра, що не є істинною, називається помилковою.

Питання про віру, про її співвідношенні з розумом (знанням) займав велике місце у російської релігійної філософії, одне з найважливіших понять якої - «цільне знання».

Характеризуючи загальні ознаки цілісного знання, В. Соловйов вважав, що воно є знання, що має предметом істинно-суще в його обєктивному визначенні, метою - внутрішнє зєднання людини з істинно-сущим, матеріалом - дані людського досвіду у всіх його видах (а не тільки у вигляді наукового досвіду), основною формою своєї що має розумове споглядання (інтуїцію), повязане в систему допомогою логічного мислення і, нарешті, діяльним джерелом (виробляє причиною) - дія ідеальних вищих істот на людський дух. Розвиваючи ідею про всебічне синтезі теології, філософії і науки, В. Соловйов звертає увагу на те, що цей «великий синтез» не є чиясь субєктивна особиста потреба, а має певні обєктивні підстави. Вони зумовлені, на його думку, як недостатністю емпіричної науки і безплідністю суто абстрактній філософії, так і неможливістю повернення до теологічної системі в її колишньої винятковості. Необхідність даного синтезу диктує сам реальний життєвий процес, осмислена людським розумом.

Розглядаючи взаємини віри та знання, Н.А. Бердяєв відзначав, що вони не заважають одне одному, і не одне з них не може замінити або знищити іншого. Філософ стверджував безмежність знання і віри, повна відсутність їх взаємного обмеження. Наукове знання, як і віра, є проникнення у реальну дійсність, але часткову, обмежену. Наука вірно навчає про

законах природи, але вона, на думку Бердяєва, некомпетентна у вирішенні питання про віру, одкровення, ідеї і т.п. Відмінності віру, на якій грунтується знання, від релігійної віри, Бердяєв зазначає, що знання передбачає віру (в обох аспектах), виявляється формою віри. «У глибині» знання і віра одне: знание є віра, віра є знання - і те й інше утворюють єдність, але все ж ці два феномени різняться. Оскільки, за Бердяєвим, повнота «живого досвіду» дана лише у містичному сприйнятті, то без «релігійного харчування», без безпосередньої інтуїції філософія занепадає і перетворюється на паразита. Вона повинна харчуватися і науковим досвідом і досвідом містичним. Більше того, він вважає, що й наука і філософія повинні підкоритися «світла релігійної віри» не для скасування своїх істин, а для прояснення цих істин в повноті знання і життя.

У сучасної, постнекласичної культурі усе частіше висловлюються ідеї про необхідність обліку різноманітного духовного досвіду людства - у тому числі і релігійного. Робляться спроби з боку деяких зарубіжних і вітчизняних вчених широкого цілісного світоглядного осмислення дійсності, звязавши «суворі науки» (математику, теоретичну фізику та ін) з філософією, психологією, релігієзнавство і містикою, прагнення до діалогу між усіма формами культури, всіма способами освоєння людиною світу, вивчаючи особливості та можливості кожного з них.

Людина пізнає, реально існуючий в цілісності мислення, почуття і діяльності, що не може обмежитися абстрактної рефлексією, застиглими формами «абсолютних сутностей», розсудливим нормами і правилами пізнавальних процедур. Навіть у «строго науковому» знанні він, явно чи неявно спирається на різноманітні емпіричні думки, прийняті на віру, поза докази, а сумнів, за Вітгенштейна, приходить після віри. Як показують дослідження і роздуми філософів, віра часто виконує конструктивну функцію, і саме «перебування у вірі та віруваннях» є наслідком буття людини серед людей - в культурі і комунікаціях. Сьогодні необхідно переглянути когнітивні оцінки віри як субєктивної впевненості і погодитися з тим, що не лише сумнів, але і віра є джерелом знанія47, а «раціональність корениться в довірі» (М. Полані). Позитивна оцінка віри виникає в тому випадку, якщо ми визнаємо законним право екзистенціальної та емоційної сфери брати участь в інтелектуальному виборі та інших когнітивних процедурах, що підтримується багатьма відомими філософами екзистенційно-антропологічної традиції.