Інтерсуб'єктивність

Інтерсуб'єктивність як способобоснованія права може

бути представлена в якості парадигми (зразку) сучасних концепцій природного права.

Ці концепції прагнуть подолати характерне для класичної філософії права протиставлення об'єкта та суб'єкта, і буття свідомості, а отже, урахування об'єктивних умов і ідеї права в процесі створення і застосування законів. Принцип інтерсуб'єктивності означає, що сенс права не розчиняється у свідомості суб'єкта або в зовнішньому соціальному світі, а розкривається у взаємодії (комунікації) суб'єктів (принаймні, двох, а в принципі - всіх). Основний конструкцією праворозуміння тут виявляється договір.

Характерний для некласичних концепцій природного права принцип інтерсуб'єктивності висловлює такі особливості сучасного пізнання соціогуманітаріого: а) перехід від концепції моносуб'екта (індивіда або суспільства) до концепції полісуб'екта, що проявляється у дискурсі; б) визнання мови як справжній реальності, завдяки яким право дано людині і виявляються можливими комунікація та дискурс як способи обгрунтування правових норм та принципів; в) постметафізіческій підхід до обгрунтуванню ідеї права у формі різних теорій справедливості.

У рамках некласичного праворозуміння за точку відліку береться не позиція зовнішнього спостерігача, що співвідносяться право з яким-небудь зовнішнім критерієм, а внутрішній досвід учасника правового спілкування. Тут право розглядається не чужа як людині сила, яка прагне його підпорядкувати, а як спосіб його буття.

Формування некласичної моделі правосвідомості пов'язане з сталася в XXвеке екзистенціальної трансформацією, що виявилася в протесті проти влади формальних норм, що не дозволяють людині реалізувати його екзистенцію. Люди погоджувалися жити у відповідності тільки з тими нормами, які не нівелюють особистість. Тож потрібні були нові способи обгрунтування вдачі, що реалізують запит на гуманізацію правопорядку. Характерним виявився перехід від раціонально-теоретичного пізнання сутності правових явищ до відшукання конкретних критеріїв справедливості юридичних рішень, від пошуку раціонального узагальнюючого принципу до життєвої конкретності.

Серед сучасних теорій обгрунтування права, «працюючих» в парадигмі інтерсуб'єктивності, виділяються онтологічні та комунікативні концепції. Перші представлені правовим екзистенціалізму, або екзистенціальної феноменологією (М. Мюллер, Е. Фехнер, В. Майхофер) і правової герменевтикою (А. Кауфман, В. Гассемер, П. Рікер). Другі - комунікативної філософією (К.-О. Апель та Ю. Хабермас).

У рамках екзистенціально-феноменологічної онтології справедливість як підстави права розглядається як форма людського співіснування, спосіб буття з іншими. Вищий критерій справедливості вбачається в екзистенції як вільної самореалізації людини.

Комунікативна парадигма в сучасній філософії права акцентує увагу на дискурсі, тобто обговоренні всіх проблем в рамках громадянського суспільства. Морально-правовий дискурс дає змогу зіставити всі наявні ціннісні орієнтації, а тим самим врахувати виражені в них соціальні умови, втілюючи цей процес у системі процедур як правил «мовної гри». Забезпечуючи «умиротворення», вона сприяє актуалізації справедливості і як надпозітівная інстанція обмежує і контролює владу.

Даній також підходу властиві достоїнства і недоліки. Виходячи з договірних концепцій права, інтерсуб'єктивності підхід в якості основного елементу правової реальності розглядає правовідносини. Проте сутність правового суб'єкта із правовідносин безпосередньо невиведені. Якщо не постулюється права людини, то всі правовідносини виявляються фрагментарними.