Неоплатонізм

Неоплатонізм є останнім великим здобутком грецької думки. З III по VII ст. н. е.. неплатників підвели своєрідний підсумок розвитку античної думки, асимілювали вчення майже всіх шкіл, створили величезний корпус філософської та коментаторських літератури. Неоплатонізм продовжує розпочату в середньому платонізмі рух до обєднання платонічного, періпатетіческой і стоїчної думки, збудованої у відповідності з єдиним принципом. Таким принципом стало вчення про послідовне походження з вищого початку решти всього сущого. Монізм неплатників має на увазі як походження всього з єдиного початку, залежність від цього почала, так і послідовність ступенів, на які у своєму походженні розділяється суще. Головними такими ступенями у неоплатонізмі були єдине (то ev), розум (vouq) і душа (\ | А) хпХ породжує решті фізичний світ. Учення про єдиний підготовляли вже в неопіфагореізме, на неплатників також мало великий вплив особливого роду тлумачення другої частини платонівського «Парменіда», що трактує про єдиний, якому чуже буття і пізнання. Не приймаючи матеріалізм стоїків, неоплатоніками перейняли у них вчення динамічного пантеїзму, за яким весь світ повязаний єдиної, живий і божественної симпатією. Монізм та теорія ступенів дали неоплатоніками можливість будь-яку річ пояснювати, розміщуючи її на один із ступенів походження сущого. Звідси систематичний характер неоплатонізму, що відрізняє його від попередніх грецьких шкіл і став передбаченням грандіозних систем німецького ідеалізму XIX ст. Все суще систематизується, а в пізнішому неоплатонізмі і педантично класифікується. Неоплатонізм, вибудовує свій філософський і релігійний синтез, стає з кінця IV ст. тією зброєю, за допомогою якого останні представники античної культури намагались припинити згубну атаку християнства. У цьому вони не досягли успіху, однак За іронією долі велике число положення неоплатонічної філософії, стиль розгляду філософських і теологічних проблем стають з того часу невідємним надбанням християнської догматики і роблять величезний вплив на розвиток філософії та богословя на середньовічному Заході, мусульманському Сході та у Візантійській імперії. Оскільки в неоплатонізм проголошувалася незбагненність і сверхразумность першого початку, неоплатонізм був пройнятий містицизмом особливого роду, прагненням до безпосереднього пізнання божества без допомоги розуму і розуму. 161

Відмінністю від багатьох інших форм містицизму полягало в тому, що для неплатників досягнення містичного зєднання з єдиною було немислимо без попередньої моральної та інтелектуальної підготовки, доступною для небагатьох. На відміну від багатьох інших шкіл кінця Античності неоплатонічної філософія була філософією аристократичної, її адепти вербувалися з найбільш забезпечених і освічених класів тодішнього суспільства. Дійсно, присвятити себе філософським тонкощам, віддатися безкорисливому споглядання божественного і інтелектуальному вдосконаленню могли тільки ті, для кого не було особливої потреби у хлібі. Неоплатоніками бачили себе справжніми синами Греції і останніми зберігачами великого культурного багатства Античності, звідси їх ненависть до християнства, яке було для них варварськими і дурними казками для неосвіченої черні. Неоплатонізм, не дивлячись на його відверто антихристиянський пафос, судилася дуже довга життя. Неоплатонічний тексти читалися протягом всієї історії Візантії, в деяких арабських перекладання вони визначили дуже багато чого в філософії середньовічного Заходу, вони користувалися величезною популярністю в епоху Ренесансу, часом затуляючи своїм вченням справжню думку Платона і Арістотеля, продовжували визначати багато рис науки та філософії Нового часу. Кінець цьому величезному впливу неоплатонізму приходить почасти з руйнуванням останнього великого ідеалістичного синтезу Нового часу, філософії Гегеля. Втім, і після цього тінь неоплатонізму часом накриває ту чи іншу ідеалістичну філософію. Так, батько неоплатонізму Плотін серйозно вплинула на філософію життя Анрі Бергсона.