Вчення про мистецтво

Вчення про мистецтво. У цьому йому допомагає мистецтво. Шеллінг мистецтво трактує, спираючись на інтуїції кантовської «Критики здатності судження». Твір мистецтва - продукт генія. З одного боку, геній свідомо діє. Він ставить перед собою певні цілі і володіє відповідною технікою. Але його творіння переростає цей свідомий задум. У ньому завжди є щось більше. І цей додатковий елемент виникає з несвідомої діяльності генія. Саме ця діяльність дозволяє йому вкладати в кінцеві чуттєві образи нескінченні смисли. Геній вносить нескінченне в кінцеве, але нескінченне, втілене в кінцевому, є не що інше, як прекрасне.

Поєднуючи кінцеве і нескінченне, свідоме і несвідоме, чудовий твір мистецтва виявляється тому обєктивним вираженням того самого тотожності, яке є кінцевою метою устремлінь філософа (це тотожність виражається й у доцільних продуктах природи, але «не з боку Я»). Тому філософське тлумачення феномена мистецтва, а також саме мистецтво і породжувані їм предмети естетичного споглядання, можуть служити «Органон», інструментом загальної філософії, що приходить до цього тотожність з допомогою «інтелектуального споглядання», зсередини, з боку субєкта і тому потребує обєктивному підтвердження правильності її висновків. Теорія Абсолюту.

Теорія Абсолюту. Абсолютна тотожність свідомого та несвідомого, свободи і необхідності спочатку осягається філософом через поняття Божественного провидіння, і воно можливе тільки в Абсолют, абсолютному Я, яке не можна змішувати з індивідуальним людським Я. Міркуючи про це, Шеллінг дійшов висновку про необхідність побудови теорії Абсолюту або Божественного як такого, теорії, позбавленої психологічних або натурфілософські відтінків. При цьому він виходив з колишньої схеми. Бог є нескінченна діяльність, яка прагне до самоосягання. Це прагнення породжує Бога як обєкт для самого себе. Саме воно існує ще до цього породження, до божественного самосвідомості. Тому його можна назвати темною основою Бога в самому Богові. І здійснення Бога як Бога Шеллінг порівнює з виведенням з темряви на світло. Божественне самосвідомість є Бог як розум. Двоїстість божественності вимагає існування якогось обєднуючого принципу, «безосновного» (Ungrund), в якому темне й світле початок присутні без змішання і протиставлення і яке на більш високому рівні проявляється як Духа. Вся ця динаміка породження Бога середини самого себе не може трактуватися як реальний процес в часі. Тому можна стверджувати, що в Бозі просвітлений розум одвічно торжествує над темним прагненнями. Але у людини інша справа. У ньому ці початку розєднані і він може вибирати між добром і злом. Його призначення, однак, полягає в тому, щоб витісняти зло розумними діями. На цьому шляху людина відмовляється від «свавілля", що тягне його на периферію світобудови і повертається до споконвічного центру всього буття, до Бога.