Сутність політичної влади

Головним питанням політики є питання про владу. Оскільки влада - це стрижень будь-якою політикою, необхідно зрозуміти, що вона собою представляє.

У науковій літературі існує безліч визначень поняття "влада", оскільки є різні підходи до виявлення її сутності. Так, наприклад, біхевіорістскій підхід (один з напрямків психології) розглядає владу як тип поведінки, що грунтується на можливості зміни поведінки інших людей. Телеологічного підхід аналізує влада як засіб досягнення певних цілей, одержання намічених результатів. З цієї позиції влада - це здатність людини або групи людей навязувати свої цілі іншим. (Так, зокрема, розмірковує про владу відомий американський економіст Джон Гелбрейт у своїй книзі: "Економічні теорії та цілі суспільства".) Інструменталістскій підхід трактує владу як можливість використання певних засобів, наприклад, насильства, для досягнення якого-небудь певного результату. К. Маркс і Ф. Енгельс у своєму "Маніфесті комуністичної партії" говорять саме в цьому ключі про владу

як організоване насильство одного класу над іншим. М. Вебер, підкреслюючи, значення вже не класу, а ту чи іншу людину панувати над іншими, також стверджує, що влада - це можливість лідера здійснювати свою владу всупереч опору тих, кого це стосується, або за їх згодою.

Найбільш поширеним підходом при аналізі влада виступає структурно-функціональний підхід. Прихильники цього підходу визначають владу як особливий рід управлінського відносини між людьми, де має місце панування і підпорядкування, тобто навязування людиною або групою людей своєї волі іншим. Так, на думку Е. Фромма, влада - це не якість, яку людина "має", як має будь-яку власність або фізична властивість. Влада є результатом міжособистісних відносин, за яких один людина дивиться на іншого як на вищого по відношенню до себе.

Різноманіття підходів у визначенні влади не є свідченням розмежування і виникнення "непрохідних кордонів" між різними дослідницькими напрямками. Навпаки, кожен з цих підходів висловлює як би крайній випадок однієї загальної теорії, тобто ситуацію, коли всі вони істинні, а й обмежені. Саме тому всі ці підходи у визначенні влади повинні розглядатися не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі один одного.

Розмірковуючи про владу як форму відносин між людьми, С.Л. Франк зазначає, що її основною рисою є надіндивідуальну характер. Влада, пише він, це сукупність надіндивідуальну правил і велінь, не приурочених ні до кого зокрема, що живуть як самостійні, обєктивні сутності. Неважко помітити тут прагнення С.Л. Франка розкрити психологічну природу влади. Адже влада, з його точки зору, - це як би психічний тиск тієї невизначеною маси свідомостей, яка стоїть за учасниками відносини панування і підпорядкування. Виходить, що влада - це колективна волю, виражена в певних фіксованих нормах і правилах. Діючи від імені суспільства, держави, дані норми та правила приймають характер обєктивно існуючих велінь. Природно, ці веління живуть в такому вигляді в свідомості людей, становлячи певний образ їх настроїв та думок.

Таким чином, як бачимо, у владі немає нічого містичного. Влада - це відношення самих людей, оскільки саме люди створюють норми і правила, що регулюють їх відносини панування і підпорядкування. Саме люди виявляють волю, а отже, здатні прийняти або не прийняти ці норми і правила, реалізувати їх у життя або відмовитися від них.

Не менш важливий і відповідь на питання про те, звідки виникає право панування (влади) та обовязок коритися. Адже відповідь на питання, що таке влада, ще не говорить, ніж обумовлено реальне право однієї людини або групи людей на панування над іншими. В історії суспільної думки були різні відповіді на це питання.

В античному свідомості це право обгрунтовується посиланням на природну нерівність людей. Так, наприклад, Арістотель право панування одних людей над іншими пояснює природженим нерівністю або, як він каже, рабством за природою між вільним громадянином і рабом, елліном і варваром, чоловіком і дружиною, дорослим і дитиною. Одні люди, - підкреслює він, - породжені, щоб наказувати, а інші, щоб коритися. Відповідно до Аристотеля, такий закону природи і з цим нічого не можна зробити.

Християнське віровчення, яке стало панівним в епоху Середньовіччя, як відомо, постулював ідею універсального братерства і рівності людей. Всі люди рівні перед Богом, а це означає, що найвищим правом на владу може мати тільки той, хто наділений нею від Бога, оскільки тільки Бог має вищу і нічим необмежену, абсолютну владу над всіма людьми, яку він передає тому або іншій особі за своїм задумом. У світлі цього християнство скрізь проводив ідею про те, що всяка влада від Бога, що влада Бога розповсюджується і на тих, хто є його обранцем і представником на Землі. Християнська ідеологія, стверджуючи рівність і братерство людей, разом з тим, не відкидає встановлення складної ієрархії панування і підпорядкування. Вона показує, що відмінності влади тих чи інших правителів на Землі пояснюються ступенем їх близькості до загального джерела цієї влади - Богу.

Епоха Нового часу і ідеї просвітителів, Ж.-Ж. Руссо та інших, в обгрунтуванні права на владу зруйнували принципи особистих переваг природного нерівності, так само як і ніспроверглі доктрину вищої санкції на владу від Бога. Всі люди рівні, заявляли просвітителі, і право влади одних людей над іншими може бути пояснено тільки необхідністю опіки, тобто керівництва долею людей в їхніх же власних інтересах. Таким чином, утилітарний мотив керівництва, опіки розумних над нерозумними, (наприклад, батьків над дітьми), став одним із стійких аргументів в обгрунтуванні права на владу. Якщо цей мотив влади спрацьовує у приватному житті, то він може, вважали просвітники, бути застосований і при здійсненні загального блага людей. Хіба люди не мають потреби в керівництві і керівників, хіба кожен з людей

знає, у чому спільне благо і як його досягти? На такі питання, вважали просвітники, не можна дати відповідь, не погодившись з тим, що в досягненні яких-небудь віддалених цілей більшість людей - це ті ж діти і їм потрібно наставник. Підкреслюючи необхідність і значимість влади в суспільстві людей, філософи-просвітителі вважали, що влада повинна грунтуватися на розум. Адже коли сліпий йде до прірви, то, природно, його треба постаратися переконати не йти в цьому напрямку, але, якщо це все ж таки не допомагає, то слід силою зобовязати його йти по правильному шляху. Саме так, на думку просвітителів, повинні поступати по відношенню до сліпої людський натовпі зрячі, тобто більш розумні, свідомі люди, що взяли на себе місію керівників.

Звичайно, можна було б прийняти цей аргумент просвітителів, якби була повна впевненість, що поводир (людина, що здійснює керівництво людьми) дійсно розумний і непогрішимий. Але життєвий досвід часто підказує, що це не так. Історія дала нам чимало прикладів, коли влада тих, хто одержимий ідеєю "Я знаю як треба" і вірить у власну непогрішимість, вела до узурпації ними влади в суспільстві, коли вони брали на себе сміливість насильно керувати людьми. Проте зрозуміло, що тут не можна скидати з рахунку і сліпу віру, і сліпе підкорення самих людей авторитету (культу), зведення ними тієї чи іншої людини, навчання, партії, ідеології на надприродну висоту. Адже узурпація влади тільки й можлива за мовчазної "неучасть" у політиці широких мас людей, їх повній байдужості до неї.

Фундаментальну трактування підстав владарювання одних людей над іншими дає К. Маркс. Він вважав, що економічно пануючий клас (тобто клас, в руках якої зосереджена власність на засоби виробництва) здійснює і політичне панування. К. Маркс вважав, що це обєктивне умова, причина здійснення влади одних людей над іншими. Даний висновок К. Маркса логічно вірним і, природно, не можна заперечувати значення економічних і класових факторів в формуванні та здійсненні влади і в сучасному суспільстві. Проте в повному своєму обсязі цей висновок практично бездоганний лише в період розвитку суспільства, можливо, до першої половини XX століття, коли громадська влада дійсно цілком відтворювала економічні відносини класового панування. Сьогодні ситуація дещо змінилася, хоча в цілому теза Маркса аніскільки не застарів. Сучасні інститути влади та їх субєкти відокремилися і професіоналізувався. Та й сам економічно панівний клас розбитий на численні, дуже різні за складом, групи і, звичайно, далеко не кожна з цих його груп володіє реальною політичною владою.

М. Вебер, підтримуючи К. Маркса в тому, що влада дійсна заснована на економічній силі, разом із тим, намагається показати ряд історичних особливостей її суспільного здійснення. З цією метою він розводить поняття "влада" і "панування". З точки зору М. Вебера, панування не може бути тільки наслідком одного лише володіння економічною силою. Для повноцінного панування (влади) як відносини, при якому відбувається навязування волі людям, необхідно ще наявність певних цінностей, переконань для її проведення. М. Вебер виділяє три ідеальних (суто теоретичних) типу панування: традиційний, харизматичне і легальне.

Традиційне панування - це така влада, яка спирається на віру людей у те, що вона є легітимною (законною), бо як така вона існувала (і існує) в даному суспільстві завжди. Як бачимо, в основі традиційного панування, за М. Вебером, лежить повага до звичного, до традиції, коли влада, наприклад, успадковується, переходить від батька до сина. Звичайно, і сама влада правителів тут теж обмежена традиціями, бо сама вона спирається на традиції. В історії часто зустрічався цей тип панування. Це і влада єгипетських фараонів, і султанат в Османській імперії, і абсолютна влада монарха (королів, царів) у середньовічній Європі та Росії.

Харизматичний панування (грецький термін "харизма" перекладається як дарунок, незвичайне якість, святість, добрість, яким володіють люди) - це влада над людьми, яка грунтується на вірі в особливі магічні властивості харизматика - людини чи організації, тобто тих, хто здійснює цю владу. Харизматик покликаний виконати призначену їй місію і внаслідок цього має право на повелеваніе. Звідси випливає й особиста неподільна віра в видатні якості цієї людини (або, наприклад партії), любовному підпорядкуванні, створеним ним порядків. Харизматичний панування завжди будується на переконанні, що харизматик вносить щось нове в життя, що він докорінно змінює становище людей, країни. Невипадково, харизматика часто розглядають як месію і сподіваються на його появу особливо в незвичайних кризових ситуаціях суспільного розвитку країни, народу. Відповідно, щоб переконати людей у тому, що він може позбавити їх від страждань, завоювати їхню довіру безроздільне, він повинен постійно доводити це всіма своїми діями правителя. Адже "вибирають" в даному випадку в правителі того, хто краще за все виражає харизматичну волю мас. У історія має чимало прикладів харизматичних особистостей, дії яких біля керма влади розглядалися широкими масами людей як месіанські. Це і Наполеон, і Сталін, и Д. Рузвельт. Зрозуміло, що ставлення до них як харизматика багато в чому викликалася надзвичайними обставинами, в яких перебували люди (війни, економічні та соціальні кризи). Однак і в наш час все ще існують очікування деякої частини людей (як правило, малоосвічених), що от прийде хтось і вирішить в одну мить все, що стоять перед країною, проблеми.

Особливу увагу М. Вебер приділяє легальному типу панування. Це не випадково. Даний тип панування розглядається їм специфічною моделлю влади сучасних йому країн Заходу. Відразу ж зазначимо, що така модель влади і в сучасних індустріально-розвинених країнах світу.

Легальне панування - це влада, яка у своєму дії безроздільно грунтується на чітко окреслених правових встановлених суспільством. Інакше кажучи, саме існування влади та сфера її дії залежать від встановлених самим суспільством, людьми правових норм, всебічно регулюють різні боки їхньої суспільної життєдіяльності. Це означає, що до правових норм, по-перше, повинні рахуватися всі громадяни, діяльність яких обумовлена і регулюється цими правовими установами. По-друге, це означає, що абстрактні правові норми повинні застосовуватися і бути звернені до всіх без виключення конкретних випадків у суспільному життєдіяльності людей. В-третє, це означає, що люди при владі, їх дії цілком також визначаються правом. Відповідно це означає, що жоден з них не є самостійним і незалежним правителем, тобто ніхто не може довільно, не узгоджуючи з законами, здійснювати будь-які управлінські (владні) функції.

Сучасне суспільство не може обійтися без владних відносин панування і підпорядкування. Усвідомлюючи це, люди все більше і більше переконуються в ефективності правових підстав здійснення суспільної влади. Однак майбутнє влади та владних структур разом із тим все більше і більше буде звязуватися і з новою роллю знань (інформації) у суспільстві. Відповідно, це відібється в певної втрати виключної монополії будь-яких окремих груп на політичні знання та інформацію. Мабуть, це дасть новий імпульс і всім тим, хто здійснює владу і всім тим, хто її формує.

Як відомо, три основні джерела живлять влада: сила, багатство, знання. Природно, кожен фактор повідомляє влади певну якість. Якщо в минулому в основному панували сила і багатство, то вже в сучасному суспільстві все більш значущим чинником влади стають знання. Сила і багатство, звичайно, не зникають, але вони явно програють знань. Знання законів і правил функціонування та розвитку суспільства та інститутів влади, взагалі компетентність, широку освіченість й культура стають визначальними факторами влади.